автор Скрипчук П.М.

На сучасному етапі розвитку світової цивілізації техноглобалізм проявляється у: підвищенні ефективності виробництва й зростанні продуктивності праці завдяки впровадженню інноваційних форм і методів організації виробництва; інтернаціоналізації науки і техніки; впливі глобалізації на національну економіку; системному менеджменту в управлінні компаніями; домінуванні інформаційної, якісної та екологічних компонент в економіках розвинених країн світу. З іншої сторони глобалізація та її технічні наслідки це: зростання рівня безробіття у країнах та цілих частинах світу; надмірне техногенне навантаження на навколишнє природне середовище (НПС) переважно у «третіх» країнах; не поворотна стадія у використанні відновних природних ресурсів; загроза появи нових захворювань та епідемій у людському суспільстві (наприклад, Китай, січень 2020 р.),  агропромисловому секторі.

Щодо особливо вразливої компоненти – природні ресурси і НПС то наразі відбувається: конфлікт інтересів між транснаціональними корпораціями і промислово розвинутими країнами світу за монопольне право володіння та перерозподіл світових ресурсів; посилення політичних суперечностей за використання території як ресурсу та за земельні і водні ресурси, зокрема; конфлікт інтересів між «третіми» країнами за використання природних ресурсів на своїй території і (або) світовими корпораціями; нестача відновних енергетичних ресурсів та конфлікт у сільськогосподарському виробництві – вирощування продуктів харчування та (або) енергетичних ресурсів; зростання запитів споживачів на органічне та (або) екологічне виробництво. Щодо останнього це відповідь на запити ринку й свідомої спільноти щодо комплексу цінностей: якість життя і НПС та його ціна для життєдіяльності, проживання й бізнесу, земельні і водні ресурси як ключові парадигми найближчої перспективи, нових речовин у виробництві продуктів харчування і нових захворювань тощо.

З кожним роком відбувається посилення значимості трансформації моделей економічного розвитку та аграрного виробництва під впливом таких факторів, як: перерозподіл світових центрів політичного й економічного впливу; інвестиції у аграрне виробництво; несприятлива кон’юнктура для країн, що розвиваються на їх товари і послуги; демографічна ситуація; наростання безробіття внаслідок технологічних змін в матеріальному виробництві; структурні зміни у системі споживання тощо.

Як і в діяльності організацій так і на узагальнену думку науковців  взаємозв’язок зміни технологічних укладів виробництва та розгортання епохи техноглобалізму відбувається без особливого врахування екологічних факторів і направлені на: медицину та біотехнології, нано технології, матеріалознавство, оптоелектроніку, інформаційні технології,  транспорт майбутнього, системи управління персоналом. Вдале поєднання інновацій, технічного прогресу та екологізація більшості видів діяльності притаманна для економічно розвинених країн світу. В Україні ситуація з раціонального природокористування навіть за традиційними показниками близька до критичної. А якщо долучити системний аналіз та біологічні індикатори у просторі й часі щодо здоров’я населення, стану біоресурсів той у більшості регіонів – катастрофічна.

А куди йде світ?

Історія поняття “Індустрія 4.0” бере свій початок у 2011 р. з промислового ярмарку в Ганновері та передбачає поєднання сучасних інформаційно-комунікаційних технологій з промисловим виробництвом. Індустрія 4.0, подібно до своєї «попередниці» (третьої промислової революції), базується на інформаційно-комунікаційних технологіях. Тому її розглядають як наступний етап третьої промислової революції, впровадження якої досі триває в Україні. Індустрія 4.0 підвищує продуктивність, гнучкість і швидкість виробництва, покращує якість товарів саме за рахунок використання сучасних технологій.

В Україні ймовірно, що потрібно розробляти заходи для підтримки розвитку Індустрії 4.0, наприклад: кластери та найперше у агропромисловому виробництві; популяризацію та просування еко та інноваційних технологій; впровадження кращих практик й міжнародних стандартів у галузі промислового виробництва; менеджмент та маркетинг інновацій; проведення просвітницьких заходів і розробку переліку нових професій; розробка швидко окупних проектів і програм та їх фінансова підтримка (пільги, кредити тощо); фінансова допомога має надходити вчасно, на певний період часу та адресно.

Наразі місію популяризації Індустрії 4.0 взяли на себе український бізнес і громадянське суспільство. Зокрема, Асоціація підприємств промислової автоматизації України, яка є засновником національного руху  «Індустрія 4.0 в Україні» [1].

Світовий досвід засвідчує актуальність і доцільність орієнтації державної політики на: національну й масштабну структуру виробництва; планування державою інновацій і  трансформацій для спільноти а не для «великого» бізнесу; впровадження нових технологій, захищену і підключену інформаційно-комунікаційну інфраструктуру; умови для генерування і монетизації інновацій, які можна застосувати у виробництві; людський капітал; міжнародну торгівлю, інвестиції та інфраструктуру (чим активніше країна торгує на світових ринках, тим легше їй обмінюватися продуктами, знаннями і технологіями); ефективність державних структур; попит на нову, технологічну й різноманітну продукцію стимулюватиме промислову активність до розвитку в правильному напрямку. Враховуючи, що на частку економічно розвинених країн припадає 75% доданої вартості глобального промислового виробництва, варто зауважити, що сільськогосподарське виробництво не знайшло свого відображення як джерело продовольства та відновних джерел енергії без яких науково-технічний прогрес напевне не відбудеться.

Враховуючи, що у світі є попит на нову, технологічну й різноманітну продукцію необхідно стимулюватиме промислову й аграрну активність до розвитку в правильному напрямку. Таким напрямом без заперечень є екологізація сільськогосподарського та промислового виробництва, яка зазнала апогею розвитку в органічному землекористуванні й виробництві, а звідси у споріднених видах діяльності.

Що нам робити?

Структура економіки України зараз така, що в ній домінують великі підприємства, що працюють в таких галузях, як енергетика, чорна металургія, хімічна промисловість і сільське господарство. Причому, у випадку з нашою країною, основна частина доданої вартості формується за її межами, так як з України експортується в основному сільгоспсировина. Крім того, за різними оцінками, частка тіньового ринку зерна в Україні складає 40% від загального обсягу зернового ринку  [2].

З іншої сторони  соціально-економічна залежність від земель і вод у міру того, як сільське господарство стає все більш продуктивним, а обсяг виробництва на одиницю площі і на душу населення зростає, можна очікувати збільшення доходів, скорочення бідності і підвищення продовольчої безпеки, що призведе до реінвестування в економіку сільських районів. Проте інтенсивне ведення сільського господарства не завжди призводить до збільшення зайнятості в сільських районах, і в багатьох випадках державним органам з обмеженим бюджетом доводиться вибирати найбільш прийнятний спосіб ведення сільського господарства. Без сумніву це оптимальне поєднання природно-кліматичних та соціо-еколого-економічних критеріїв  оцінки рентабельності аграрного бізнесу. Процедури відомі у світі такої оцінки це: екологічний аудит і сертифікація територій, адміністративних територій, басейнів річок, територіально-господарських комплексів, об’єднаних територіальних громад, ОВНС (оцінка впливу на навколишнє середовище), СЕО (стратегічна екологічна оцінка). На рівні підприємств й організацій це системи управління та інформаційні технології.

Таким чином, удосконалення механізмів забезпечення прав власності на земельні і водні ресурси і поліпшення практики управління на всіх рівнях з адекватною відповідальністю за всі види природокористування, надасть прямий і позитивний вплив на розвиток аграрного сектору, експортний потенціал держави й доходи сільського населення.

Особливо важливим є залучення інвестицій з високо розвинутих країн світу, що характеризуються належним рівнем ринкової культури. У відношенні аграрного сектору та відповідної світової політики доцільно залучати кошти в  садівництво, нішеві культури, сировину для фармації тощо. Такі перспективи підсилюються відсутністю квотування не експорт органічної продукції.

Додатково варто зауважити, що за даними ФІБЛ у світі всього: органічних сільськогосподарських  земель  – 50919005 га, інших територій з органічним виробництвом – 39681105 га, частка органічних сільськогосподарських угідь – 1.1 %, а всього є виробників – 2417414, глобальні роздрібні продажі  – 84,260 $ млн. [3].

Актуальність органічного виробництва для України засвідчує сусідня країна. В Польщі саме лише сільське господарство (без урахування продуктів переробки) додає до ВВП більше 4 % (17,4 % всієї робочої сили зайнято в сільському господарстві). Починаючи з 2003 р., Польща діяла як мережевий експортер сільськогосподарської продукції, зокрема перероблених фруктів та овочів, м’ясних і молочних виробів. Головним ринком для польської харчової та сільськогосподарської продукції (80 % експорту) є країни ЄС — на противагу Україні, яка, перш за все, спрямовувала декілька років тому  експорт харчової та сільськогосподарської продукції на країни СНД. Враховуючи вимоги експорту до країн СНД аграрний ринок України відстав у технічному, технологічному, інформаційному, безпековому та інших рівнях і наразі не є конкурентоспроможним на європейському. В таких умовах лише органічна продукції експортується до ЄС без квотування та фактично на 90-100% від виробленої.

Рекомендації

Тому рекомендаціями для України є використання досвіду економічно розвинених країн, а саме:

– використання датської системи безпечності харчової продукції, що ґрунтується на ризик-орієнтованому підході із централізованою системою контролю;

– створення можливості для розвитку технологічної та аграрної сфери, появи робочих місць, підвищити рівень професійних компетенцій робочої сили;

– інституційному забезпеченні контролю якості сировини, продукції єдиним контролюючим органом (як найбільш ефективний спосіб проведення прозорих, послідовних перевірок безпечності харчової продукції та захисту споживачів);

– стимулюванні екологічного споживання та виробництво органічної продукції;

– дотриманні ризик-орієнтованого підходу попередження забруднення продовольчої продукції;

– розвитку пріоритетних напрямів економіки через національні, галузеві, регіональні та інші програми підтверджені  постановами, законами країни, що мотивують екологічні технології та конкурентоспроможне сільськогосподарське виробництво;

– створенні реєстру операторів харчового ринку, що сприяє прозорості системи. Реєстр також забезпечує наявність даних, які дозволяють контролюючому органу оцінити якість і кількість перевірок на кожному підприємстві;

– запровадженні в Україні міжнародної системи швидкого оповіщення про ризики для сировини і продовольчої продукції або створенні національної  системи;

– гармонізації національного законодавства з безпечності харчових продуктів зі стандартами ЄС і застосування горизонтального підходу при ухваленні відповідних законодавчих актів, запровадженні на харчопереробних підприємствах систем самоконтролю, що ґрунтуються на принципах HACCР;

– реформуванні наявної системи державного контролю безпечності харчової продукції шляхом вдосконалення системи надання лабораторних послуг та подальшої гармонізації законодавства України до acquis ЄС щодо державних закупівель (згідно положень Директив 2004/17, 2004/18, 89/665 та 92/13 зі змінами згідно з Директивою 2007/66) [5];

– забезпеченні життя та здоров’я людей (protection of the health and life of humans, animals and plants), що має першочергове значення в порівнянні з власністю або іншими інтересами, захищеними статтею 30 Договору про заснування ЄС;

– виробництві харчових продуктів оздоровчого, профілактичного та функціонального призначення. Наприклад, функціонального призначення: збагачені вітамінами (амінокислоти, пробіотики), із зниженим вмістом речовин (продукти для діабетиків), натуральні в тому числі органічні продукти (натуральні соки, насіння льону);

– розвитку торгівельної політики України, зокрема, вдосконалення та розробки національного законодавства в сфері зовнішньої торгівлі: Закон «Про експортне страхування та кредитування» (страхування експортних кредитів, страхування витрат, пов’язаних з метою виведення своїх товарів та послуг на зарубіжні ринки). Позитивною рисою даного страхування є можливість отримання підприємцями авансу в рахунок відшкодування, який фактично означає отримання ними фінансових засобів, перш ніж діяльність на іноземних ринках дасть конкретні результати від надходжень з продажу. Аванси в рахунок відшкодування повертаються підприємцями без нарахування процентів шляхом вирахування визначених у страховому договорі процентів від вартості укладених ними експортних контрактів [4];

– чіткому розмежуванні повноважень між різними органами з ринкового нагляду та забезпеченні комунікації та координації між органами з ринкового нагляду на національному та місцевому рівнях;

– розробці ефективної системи сертифікації продукції, що експортується;

–  реформуванні діяльності торговельних представництв за кордоном, з орієнтацією їх на ефективну цільову підтримку національних експортерів на зовнішніх товарних ринках;

– відображенні у проекті стратегії розвитку сільського господарства питань сертифікації територіально-господарських систем як превентивного заходу зменшення ризиків за положеннями НАССР, «життєвого» циклу тощо.

Список використаних джерел:

  1. Яка промислова політика потрібна Україні для переходу до… Інтернет ресурс. www.ier.com.ua
  2. Україна опустилася в рейтингу інноваційних економік світу | РБК … https://www.rbc.ua › Головна › Новини › Економіка
  3. The World of Organic Agriculture – Statistics and … – FiBL-Shop https://shop.fibl.org/chen/mwdownloads/download/link/id/785/
  4. Додаток XXI. Доступно за адресою www.kmu.gov.ua/…/Annex_XXI_to_Agreeme…
  5. Торгівельна політика: порівняльно-правове дослідження відповідності законодавства україни acquis communautaire Європейського Союзу. Державний департамент з питань адаптації законодавства. КИЇВ, 2009. Доступно за адресою www.minjust.gov.ua/file/23518